Чотири виміри еволюції: варіації генетичного, епігенетичного, поведінкового та символьного характеру в Історії Життя, Єва Джеблонка (Eva Jablonka) та Маріон Дж. Лемб (Marion J. Lamb ) Inspire article

Перекладено Юрієм Дзюбаном. У своєму "Походженні видів", що вперше побачив світ у 1859 році, Чарльз Дарвін змальовує еволюцію як процес, підвладний впливові…

Насамперед, природний добір, – процес, що сприяє формуванню в організмі корисних адаптивних рис – подібно до того, як це роблять селекціонери при виведенні нових порід домашніх тварин чи великої рогатої худоби. Втім, пояснити лише природним добором можна не все – так, наприклад, у живих організмів можуть проявлятись і “нейтральні” ознаки, що ніяк безпосередньо не відображаються на рівні їх пристосованості до середовища. Варто зазначити також, що Ч. Дарвін хоч і був прогресивним науковцем, але все ж притримувався ряду переконань свого часу, і зокрема про те, що ознаки, набуті упродовж індивідуального життя, передаються нащадкам. Із тих часів великого значення для розвитку еволюційного вчення набули генетика та комп’ютери. Завдяки їх “зв‘язці” визначна ідея Дарвіна була суттєво переглянута і поглиблена. У 1976 році британський біолог-еволюціоніст Річард Доукінс сформулював нову парадигму, виклавши її суть вже у кількох фразах вступу до своєї визначної книги “Егоїстичний ген”: “ми є машини, запрограмовані на виживання – роботи, що сліпо виконують єдиний алгоритм – зберігати егоїстичні молекули, що носять назву генів”. Виходячи з такої позиції, послідовність людського геному, що була опублікована у 2001 році, потенційно містить весь “код життя”, що ним комплектується “апаратне начиння” нашого тіла.

Свою книгу “Чотири виміри еволюції: варіації генетичного, епігенетичного, поведінкового та символьного характеру в Історії Життя” (Evolution in Four Dimensions: Genetic, Epigenetic, Behavioral, and Symbolic Variation in the History of Life) , вчені-еволюціоністи Єва Джеблонка та Маріон Дж. Лемб починають з опису широти поглядів Ч. Дарвіна щодо можливих рушійних сил еволюції. Їх праця орієнтована на усіх тих, хто готовий поставити під сумнів теорію щодо монополістичної ролі генів в еволюції, і завданням, що його ставлять перед собою автори, є переконати читача у тому, що “ДНК не є альфа і омега спадковості”.

Бачення молекули ДНК як “початку і кінця спадковості” є панівним починаючи зі славнозвісного зимового дня 1953 року, коли Френсіс Крік повідомив приголомшеним відвідувачам кембріджського пабу Eagle про те, що він разом із Джимом Уотсоном щойно розкрили секрет життя, викривши подвійну структуру ДНК. Для науковців, що формувались в атмосфері зростаючого захоплення молекулярною біологією, апофеозом якого став проект Людський Геном (HumanGenomeProject), верховенство ДНК – складова пануючої культури, що закріпилась настільки міцно, що здебільшого сприймається як саме собою зрозуміле явище. Книга Джеблонки та Лемба є послідовним та переконливим обґрунтуванням більш плюралістичного погляду на еволюцію та спадковість. Автори уникають антагоністичного тону ведення дискусії, що його притримуються представники школи Егоїстичного гена, терпляче пояснюючи основні засади чотирьох “вимірів” еволюції, важливих на їх думку. Опис кожного із вимірів аргументовано найновішими науковими даними. Водночас автори знаходять підтвердження своїй моделі і у даних класичних спостережень, стверджуючи, що лише недостатнє розуміння останніх дозволило сформувати на їх основі концепцію “ДНК як програмного забезпечення” живих організмів.

Перший із вимірів еволюції, що розкривається у книзі, – генетичний. Центральний догмат сучасного еволюційного вчення твердить, що мутації, які становлять “сировину” для еволюції, мають випадковий характер. Іншими словами, можна стверджувати, що якого-небудь наперед заданого “коду для зміни коду” немає. Джеблонка та Лемб знайомлять читача з полемікою із приводу невипадкових, адаптивних мутацій, що точилась у середовищі мікробіологів у кінці 80-х – 90-х роках минулого сторіччя. Більш переконливо, однак, виглядає виклад ними фактів щодо можливості модифікації клітинами власної ДНК через ряд механізмів, зокрема соматичні мутації та вибіркову ампліфікацію.

Другий вимір – епігенетичний, об‘єднує усі характеристики клітин та організмів, що успадковуються, не будучи записаними у послідовностях ДНК. Так, наприклад, хоча клітини мозку та печінки містять однакову ДНК, вони характеризуються вельми відмінною морфологією та функціями, що передаються у спадок їх потомкам. Третій вимір – поведінка. Поведінка молодих особин визначається такою батьківських, без безпосередньої участі спадкових факторів. Нарешті, символьні системи спадковості, насамперед мова, формують четвертий вимір спадковості та еволюції.

Змалювавши таку чотиривимірну еволюційну модель, Джеблонка та Лемб наводять приклади взаємодії її складових. І, знову ж таки, одні з найбільш показових ілюстрацій вони знаходять у результатах класичних експериментів. Наприклад, автори цитують експерименти Уоддінгтона 40-х років ХХ ст., в яких у дрозофіл, підданих тепловому шоку, спостерігався феномен “генетичної асиміляції”. У даному випадку селекція у напрямку індукованого фенотипу призводить до закріплення його спадкової передачі уже після кількох поколінь.

На сьогодні явище генетичної асиміляції разом з багатьма іншими генетичними феноменами має детальне пояснення на молекулярному рівні, і там, де необхідно, ці відомості наводяться у книзі. Достатньо спеціалізований характер даних відступів згладжується уникненням непотрібної термінології. На додаток, кожен з розділів книги завершується чарівним діалогом, в якому у жартівливій формі ще раз “програється” суть відповідного запитання. Завдяки цьому книга не лише спонукає до роздумів, але є і вельми веселою для прочитання. Ми можемо бути сліпими роботами, однак деякі з цих роботів достатньо проникливі, аби побачити обмеженість такої точки зору. Я переконливо раджу книгу Джеблонки та Лемба будь-кому, хто зацікавлений у захопливій альтернативній точці зору.

Подробиці

Видавництво: MIT Press
Рік публікації: 2005
ISBN: 0262101076

Download

Download this article as a PDF



License

CC-BY-NC-ND